Російський письменник, російський! Та ще з найкращих.

[lacqueredwoodeneagle]

З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ

16 лютого

Портрет Миколи Лєскова пензля Валентина Сєрова

1831 — В селі Гороховому Орловської губернії (зараз це Старе Горохове Свердловського району Орловської області Росії) народився Микола Семенович Лєсков, російський письменник, неперевершений стиліст і знавець життя Російської імперії. Це знання він надбав головним чином завдяки подорожам у справах торгівельно-промислової компанії «Шкотт і Вількенс», але, відвідавши багато куточків імперії, до Сибіру все ж таки не доїхав, отже його зв’язок із Сибіром досить хисткий, бо обмежується лише наявністю в його доробку кількох оповідань (радше нарисів) сибірської тематики: «Сибирские картинки XVIII века», «На краю света», «Страна изгнания»… Не був він і українцем за походженням, проте довго жив у Києві; це місто (і взагалі Україна) слугує за тло багатьох його творів, а повість «Заячий ремиз» (заборонена царською цензурой й надрукована вже посмертно) взагалі написана майже наполовину українською мовою. Йому належить щемливий нарис на смерть Шевченка («…как поэтическая деятельность Шевченко останется в числе лучших страниц малороссийской словесности, так и самый день его погребения навсегда останется знаменательным в истории украинской письменности и гражданственности» — цитата з нього). Лєсков є дуже рідкісним типом справжнього російського націоналіста, навіть монархіста, який не ставиться зверхньо до інших національностей імперії (ще один такий приклад — граф Олексій Костянтинович Толстой — див. ранню редакцію його вірша «Колокольчики мои…», «Ты знаешь край, где всё обильем дышит…»; те ж саме іноді траплялося в деяких російських поетів радянської доби, які наївно всерйоз сприйняли інтернаціоналістичну риторику більшовиків). Втім, надамо слово самому письменнику. Ось фрагмент з восьмої глави його повісті «Детские годы (Из воспоминаний Меркула Праотцева)»:

        «Мы проехали всю Орловскую губернию, встретили в Упорое у сада графа Гейдена первые тополи — и, налюбовавшись ими, вскоре перевалили за широкую балку, посредине которой тек маленький ручеек, служивший живым урочищем, составляющим границу Великой России с Малороссиею.

        Теперь переезд этот ничего не значит для путешественника, да и он совершается совсем не в том месте, где мы перебирались из страны „неба, елей и песку“ в страну украинских черешен. Железная дорога оставила далеко в бок характерную местность тогдашней переправы и получившую очень характерное название „Пьяная балка“. Здесь на одном пологом скате была великорусская, совершенно разоренная, деревушка с раскрытыми крышами и покосившимися избами, а на другом немножко более крутом и возвышенном берегу чистенький, как колпик, малороссийский хуторок. Их разделяла только одна „Пьяная балка“ и соединял мост; затем у них все условия жизни были одни и те же: один климат, одна почва, одни перемены погоды; но на орловской, то есть на великорусской, стороне были поражающие нищета и голод, а на малорусской, или черниговской, веяло иным. Малороссийский хутор процветал, великорусская деревня извелась вконец — и невозможно было решить: чего еще она здесь держится? В этой деревне ни один проезжий или прохожий не останавливались — как потому, что здесь буквально не было житья в человеческом смысле, так и потому, что все население этих разоренных дворов пользовалось ужаснейшею репутациею.

        По одну сторону „Пьяной балки“ была дорогая и скверная откупная водка, по другую дешевая и хорошая. На самом мосту стоял кордон, бдительно наблюдавший, чтобы великоруссы не проносили к себе капли малороссийской водки; но проносить ее в желудке кордон не мог возбранить — и вот почему балочники Орловской губернии были так отчаянно бедны: они постоянно все, что могли, тащили к жидам на малороссийскую сторону и там пропивали все дочиста».

Помер Микола Лєсков 5 березня 1895.

Меморіальна дошка на Малій Житомирській, 20