Чи бував Городецький у Новосибірську?
Jun. 4th, 2018 03:50 pm![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
lacqueredwoodeneagleЧи бував Городецький у Новосибірську?
Кожен, хто, побувавши в Києві, присвятив хоча б кілька днів ознайомленню з архітектурними пам’ятками столиці, напевно не забуде прикметні будівлі, споруджені славнозвісним київським зодчим Владиславом Владиславовичем Городецьким (1863–1930). Поляк за походженням, він народився на Поділлі й працював переважно в Києві. Серед його видатних праць — Художній музей, Миколаївський костел, караїмська кенаса. Навіть на тлі надзвичайно розмаїтої архітектури столиці вони вирізняються своїм незвичайним виглядом. Городецький був одним з піонерів використання залізобетону в будівництві й в найвинахідливіший спосіб за допомогою цього нового для тих часів матеріалу відтворював стилі різних епох. Так, Художній музей створено за зразком античних храмів, конструкція й декор Миколаївського костелу відповідає високій готиці, а кенаса є чудовою імітацією мавританських палаців. А ще були в нього павільйони, побудовані в стилі бароко, але, на жаль, не дійшли до наших днів.
Отже, в різних стилях він працював, у дуже різних. Ось, наприклад.
Художній музей
Миколаївський костел
Караїмська кенаса
За вершину київського періоду творчості архітектора вважають його власний будинок (Банкова, 10), непересічний так у художньому, як і в інженерному відношенні. Я про цей будинок розповідати не буду, бо розповідь буде довжелезна — самі шукайте хоч в Інтернеті, хоч у монографії Дмитра Малакова. Сенсації та леґенди оточували його від самого початку побудови й до сьогодення.
І ставлення до цього твору було, м’яко кажучи, дуже різноманітним. В радянські часи офіційне мистецтвознавство вважало його зразком несмаку. Та що офіційне! Поет-неокласик Максим Рильський так шпетив у своєму вірші цей будинок та його будівничого, що сумніви беруть — чи справді це той самий естет і небожитель Максим Тадейович?
Максим Рильський
Дім Городецького
Очима дивимося звиклими
На цей будинок-дивогляд,
Де поруч з пазурями й іклами
Рухливих птиць недвижний ряд,Де павіани між газелями,
Між ібісів — гіпопотам,
І про обвітрені пустелі ми,
Про джунглі згадуємо там.За стиль ні трошечки не дбаючи
В спортсменським запалі своїм,
Стрілець левів, убивця заячий,
Пан Городецький ставив дім.Як ми хатки в дитинстві клеїмо —
Лялькових притулок забав,—
Так він житло своє трофеями
Чи їх подобою скрашав.Смаку шукати не приходиться,
Де й не ходилося про смак,
Але химерні вікна й сходи ці —
Доби незаперечний знак.Хай тінь мисливця африканського
Не увінчає свіжий лавр,—
Це пам’ятка дозвілля панського
Цікава, як іхтіозавр.
Ну, добре, Рильський на той час вже був «об’їжджений» радянською владою, міг писати «правильні» з комуністичної точки зору, але кричуще несправедливі речі, несправедливі не тільки в естетичному та «класовому» сенсі, але й несправедливі до Городецького як до «колеги»: адже Рильський, як і Городецький, був завзятим мисливцем… Але ось поетичний відгук із зовсім іншого табору: київська російськомовна поетка Ольга Анстей (яку, до речі, Рильський цінував) відсторонювалася від радянського життя, не друкувалася, під час Другої світової війни втекла на Захід, згодом еміґрувала до Сполучених Штатів, а про цей будинок написала отаке.
Ольга Анстей
Сонет
Безвкусный фантазер, манерный мим
Тебя придумал в сне самолюбивом.
Над площадью заносчивым массивом
Ты вырос, удивлен собой самим!Ты весь кричишь, недвижностью томим,
Но суждено коснеть хвостатым дивам
И необузданных нереев гривам
Застынуть в судороге пантомим!Но круглые колодцы и тритонов,
Но лабиринт ступеней и аркад,
Где дворик элегичен и покат,Где цепенееют головы питонов —
Люблю, когда немотствует закат
В бескровности прохладных полутонов.1938
Вочевидь, тут дійсно якесь чисто естетичне несприйняття — ну, от як багато хто з парижан не сприймав свого часу Ейфелеву вежу… Нічого, зараз усі сприймають і вважають за символ Парижа. Так само і Городецького разом із його будинком тепер у Києві поважають: на честь архітекта назвали вулицю, встановили йому пам’ятник…
Пам’ятник Владиславу Городецькому в київському пасажі.
Можна сісти з ним поруч і випити кави
А от у Новосибірську Городецького зовсім не знають, не поважають і навіть прізвища такого не чули! А чому мають поважати? Зараз розповім, треба тільки спочатку детальніше торкнутися його біографії.
Городецький будував не тільки в Києві, але й у багатьох інших містах та селах України. Ось, наприклад, побудована ним чоловіча гімназія в Умані.
1920 року, після відновлення незалежності Польщі, Городецький переїздить на свою історичну батьківщину, багато будує й там, а 1927 отримує запрошення працювати в Ірані. Він побудував залізничний вокзал у Тегерані та палац шаха; там само, в Тегерані й похований.
Залізничний вокзал у Тегерані
Яскрава й бурхлива творча біографія архітекта допонюється його численними мандрами, що так скажу, задля душі. Справа в тім, що він був (як читач уже зрозумів з вірша Рильського) завзятим мисливцем, членом київського мисливського клубу, їздив полювати, зокрема, до Індії та Африки (винаймаючи для цього пароплав, а на місці — цілі племена аборигенів як загоничів). Найбільш відома нам його африканська подорож, тому що Владислав Владиславович після повернення видав розкішно ілюстровану книгу дорожніх нотаток.
Зовсім обмаль нам відомо про інші його, менш екзотичні полювання. Серед цих експедицій — дві подорожі до Сибіру. Відомо, що в 1907 він полював на Алтаї. Крім самого цього факту жодних подробиць не збереглося. Надій на архівні розшуки практично нема: адже хто стане фіксувати проізд якогось (хай би навіть надзвичайного) мисливця! А вже свідчення сучасників загублені, треба думати, без вороття.
І тут ми можемо спробувати реконструювати маршрут видатного київського архітекта. Ну, або принаймні пофантазувати на тему цього маршруту.
Дійсно, як найкраще потрапити на Алтай з Європи? Можно, звичайно, рухатися південним шляхом, через Казахстан. Тоді мандрівник не мав шансу ступити на новосибірський (новомиколаївський) ґрунт. Імовірніше, проте, що він їхав залізницею. Транссибірській маґістралі під час полювання Городецького було років десять; вона була популярною й викликала живий інтерес у всьому світі — безпрецедентно титанічна, як на ті часи, споруда! Відзначимо, що одним з перших мандрівників Великою Сибірською залізницею ще 1896 року був славетний американський фізик Роберт Вуд, який залишив вельми цікаві нотатки (колія тоді була прокладена лише до Ачинська). А 1904 року цією дорогою (вже до Далекого Сходу) проїхав французький поет Блез Сандрар. І в наступні десятиліття, аж до недавніх часів, транссибірський туризм залишався привабливим та захоплюючим, от хіба що дещо стомлюючим. А Новосибірськ-Новомиколаївськ був на цій трасі одним з найбільших вузлів.
Таким чином, можна припустити, що й Городецький сів у потяг, а діставшися тодішнього Новомиколаївська, продовжив свою путь на Алтай водою — вгору Об’ю. Саме цим маршрутом, до речі, проїхав до Алтаю того ж таки, що й Вуд, 1896 року, губернатор Німецької Східної Африки Германн фон Віссманн, а разом із ним — занзибарець Селім бін Абакарі, автор першого африканського твору про Сибір. Відволікшись на хвилинку від Городецького, процитуємо цей дивовижний текст.
«Потяги в Росії не такі, як у Європі,— в них дуже брудно, а всі службовці дуже ненадійні. В решті Європи слово начальника потягу — закон, а в Росії кожен робить, що йому заманеться, тому що й начальники й підлеглі крадуть. Наприклад, ти можеш доїхати до місця, куди квиток коштує сто карбованців, якщо зумієш крадькома сунути провідникові карбованців чотири-п’ять, сказавши: „Мені треба туди й туди“. І провідник довезе тебе куди треба за ці чотири чи п’ять карбованців, які він привласнить. Крім того, пасажири примудряються провозити в своїх купе до двадцяти-тридцяти місць багажу; в Європі так не можна, там для речей є спеціальні вагони, окремо від пасажирських. А в росіян все забито поклажею й навкруги напльовано так, що й поїсти в дорозі гидко».
Новомиколаївськ у бін Абакарі прямо не названий, але за географічним розташуванням вгадується безпомилково:
«На другий день [після Омська] ми приїхали до маленького містечка на Обі. Далі залізниці не було. Ми схотіли помитися, й нас відвели до лазні — приміщення, де така спека, що її не можна стерпіти. Я перебув там дві хвилини й задихнувся. Прямо дивно — тут так зимно, а люди миються гарячішою водою, ніж африканці.
Тутешні мешканці дуже бідні. Їхні хати — з деревини, маленькі, з пічкою всередині. Люди сплять всі разом в одній кімнаті, і в цій же кімнаті — худоба. Я страшенно здивувався: в цьому холодному краї люди сплять у приміщенні, де дуже спекотно, навіть я, африканець, не міг би там спати від задухи. Вони витримують і сильну спеку, й сильні морози. Їхнє вино — немов гас: якщо його запалити, воно горітиме. Й вони п’ють його дуже багато».
Ну, що стосується «вина немов гас», а тим більше залізничного хабарництва, то Владислава Владиславовича цим навряд чи можна було здивувати, а от пополювати на Алтаї було для нього, мабуть, привабливо навіть порівняно з Африкою. Отже я часом, переїжджаючи залізничним мостом через Об чи просто стоячи на берегу, думав: «А цей великий земляк і тут теж міг проїжджати». Й подумки додавав: «Навіть шаху палац побудував — отакої!»
І насамкінець: тим самим маршрутом міг їхати й академік Володимир Вернадський, який влітку 1917 року працював на Алтаї. А ще — Олександр Довженко та Володимир Ґжицький в експедиції на Алтай 1928 року.
no subject
Date: 2018-06-05 03:25 pm (UTC)