З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ

Останній бій

Анатолій Тихонович Марченко народився 23 січня 1938 року в невеликому містечку Барабинськ Новосибірської області. Батько був залізничником (Барабинськ — вузлова станція), його сім’я переселилася до Сибіру, до села Лохмотка, з України.

Ось як Анатолій описував свій рід у книзі «Живи як усі» (видана посмертно).

«Семья моего отца переселилась из Харьковской губернии в Сибирь в 1914–1915 году. Перевезли свой сельскохозяйственный инвентарь (отец и сейчас вспоминает какую-то особенную бричку на рессорах), получили здесь надел — восемьдесят десятин. Кони были, о прочей скотине и говорить нечего. Жили зажиточно, как и другие переселенцы. Во время Гражданской войны Лохмотка поддерживала красных, мужики партизанили против Колчака. Мой дед ковал пики для партизан. Видно, он был азартный мужик: не вышел из кузни, даже когда колчаковцы входили в деревню. За этим занятием они его и прихватили — и расстреляли».

Після загибелі годувальника дітям прийшлося йти в наймити, а потім — на заробітки до міста. Так батько Анатолія потрапив до Барабинська.

Закінчивши вісім класів, Анатолій не схотів ані продовжувати навчання, ані животіти на мізерній зарплатні некваліфікованого залізничника чи чорнороба (іншої праці в Барабинську годі було знайти), а завербувався на будівництво Новосибірської ГЕС. Потім він працював на інших гідробудівництвах, на руднях, у геологічній розвідці, отримав фах бурового майстра, а в 1958 опинився на Карагандинській ДРЕС. Саме там, у робочому гуртожитку, де він мешкав, трапилася масова бійка. Анатолій не був до неї причетний (і навіть присутній), але міліції було важливо знайти винних. Заарештували кількох випадкових людей, серед них і його.

(Тут я хочу зробити відступ. Колись мені довелося редагувати монографію В. Козлова, тодішнього заступника голови Державного архіву РФ, «Массовые беспорядки в СССР при Хрущёве и Брежневе». Заворушенням на таких «ударних комсомольських будівництвах» у п’ятдесяті роки було присвячено цілу главу. Всі вони відбувалися на тлі нелюдських умов утримання будівельників.)

Несправедливість важко вразила юнака, але в таборах, він побачив ще більше несправедливості — не тільки до себе, беззаконно засудженого, але й до справжніх злочинців, яки попри все таки є людьми, а табірні порядки спрямовані саме на знищення людської гідності. І робить дуже необачний крок — втікає! За кілька днів після втечі до адміністрації надійшло розпорядження звільнити Марченка (хоча його не реабілітували, а лише скоротили термін до фактично відбутого). Та було запізно.

Близько року втікач поневірявся, заробляв на життя випадковою працею і нарешті вирішив покинути країну. Разом із знайомим (який потім його зрадив під час слідства) він готує втечу до Ірану — і їх ловлять за сорок метрів від контрольно-слідової смуги. Засуджений верховним судом Туркменської РСР, Анатолій Марченко цього разу потрапляє вже не до кримінального, а до політичного табору (найсуворіша в радянських карних кодексах стаття «Зрада батьківщині»). Завзятість у пошуках правди кілька разів приводить його до конфліктів із табірним начальством, але те ж саме прагнення правди тягне до спілкування з більш досвідченими та більш освіченими співв’язнями. Він пізнає багато несфальшованого з радянської історії, зокрема з історії поневолених народів, з історії ГУЛАГу… Займається самоосвітою, студіює праці з історії, економіки, соціології.

На той час всі вже знали про жахіття сталінських таборів. У свідомості Марченка зріє намір розповісти світові, що післясталінські табори не менш жахливі, «тільки саджають менше». Після звільнення, 1966 року, цей намір набуває шансів на здійснення. Не маючи літературного досвіду, Марченко ще в Барабинську, де оселився спочатку, вперто мережить аркуші чернеток. Постать колишнього в’язня, який відсидів не за «звичний» злочин, а за «політику», різко контрастувала з провінційним оточенням. У розмовах із земляками Марченко не крився, розповідав усе, що виніс із своїх табірних «університетів»:

«— …Есть и такие, кто и немцев бил, и советских тоже.
— А, бендеровцы! Тоже не чище!
— Эти чем тебе насолили?
— Они нам проходу не давали, били нас в лоб и спину.
— Кто к кому пришёл с оружием — украинцы в Москву или наоборот?»

Заробивши трохи грошей вантажником і розшукавши можливість оселитися в підмосковному Александрові, Марченко постійно відвідує Москву, спілкується з дисидентами, отримує від них важливу допомогу в написанні своєї книги, одночасно відшліфовуючи стиль. Потроху кострубата чернетка, сповнена плакатних декларацій та звинувачень, перетворюється на сувору, стриману, але багату на життєві подробиці сповідь. Книгу «Мої свідчення» було закінчено восени 1967; вона набула поширення в самвидаві, невдовзі потрапила за кордон, де її надрукували в оригіналі та в перекладах на кілька мов.

Це були перші розгорнуті відомості про післясталінські табори; з них випливало, що політичні репресії в СРСР тривають і далі, що за колючим дротом панує сваволя й приниження людської гідності. Книжка справила величезне, шокуюче враження на читачів. Не дрімали й «органи»: спочатку хотіли вислати Марченка за кордон, але більш привабливим виявився інший варіант: дискредитувати автора, використовуючи його минуле, виставити звичайним кримінальним злочинцем. Саме через це свій наступний строк він отримав не за «антирадянську діяльність», а за порушення пашпортного режиму.

Термін цього ув’язнення був лише рік, але за рік на волю він не вийшов: засудили за «розповсюдження свідомо фальшивих відомостей» — сумнозвісна стаття сто дев’яноста-прим, за суттю політична, але формально ні; за нею людина вважалася кримінальником.

В перервах між таборами та засланнями, яких у його недовгому житті було аж шість, Анатолій Марченко намагався влаштувати свій побут, двічі брався будувати власну хату (другу руйнували бульдозерами) і писав. Крім публіцистики, йому належать книги «Мої свідчення», «Від Таруси до Чуни», «Живи як усі». Багато рукописів загинуло.

Входив до Гельсинської групи, але в її роботі брав мало участі, бо майже весь час перебував у неволі. Він був винятковою фігурою в дисидентському русі — перший дисидент не з інтелігенції, а з робітників.

4 серпня 1986 року Марченко розпочав свій останній бій. Він перебував тоді в Чистопольській тюрмі (Татарстан), і адміністрація безперервно запроторювала його до карцеру, позбавляла передач та листування, била… В цей день Анатолій Тихонович Марченко оголосив безстрокове голодування з вимогою звільнення всіх радянських політв’язнів.

Голодування тривало 117 діб. 8 грудня він помер. А через тиждень Горбачов зателефонував у Горький до академіка Сахарова, пообіцяв йому повернення до Москви, і незабаром почали звільняти всіх ув’язнених за політичними статтями. Анатолій Марченко був останнім із політв’язнів Радянського Союзу, який помер за ґратами, поклавши своє життя за те, щоб ніколи людей не карали за їхні переконання.