Такий собі журналіст

З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ

12 лютого

1920 — В Ромнах (нині Сумської області) в родині паровозного машиніста народився Євген Павлович Лучинецький, публіцист; навчався в технікумі механізації сільського господарства; 1939 почав друкуватися в роменській газеті «Прапор Жовтня»; в 1940–1947 служив у Червоній армії політробітником та військовим журналістом у газеті Сибірського військового округу «Красноармейская звезда»: після звільнення в запас працював у газетах «Тюменская правда», «Радянська Україна», «Лесная промышленность», «Литература и жизнь», журналі «Сибирские огни»; останні роки мешкав у Новосибірську, де й помер 7 червня 1991.

Поет-фронтовик (ще тієї війни, не нинішньої)

З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ

12 лютого

1953 — У Москві помер російський поет українського роду Семен Петрович Ґудзенко (народився 5 березня 1922), учасник Другої світової війни, автор багатьох воєнних віршів, а також циклу «Подорож до Туви».

Ось один з найвідоміших віршів Ґудзенка в українському перекладі.

Моє покоління

Нас не треба жаліти, бо нікого б і ми не жаліли.
Перед нашим комбатом, мов на сповідь, стоїм поготів.
І від крові та глини шинелі в живих поруділи,
І барвінковий килим на могилах у мертвих зацвів.
Він відцвів і опав. Пелюстками осипались весни.
Матері наші плачуть, і ровесниць журба огорта.
Ми іще не кохали й не знали ми щастя ремесел,
Наша доля солдатська така нелегка й непроста.
У однолітків наших нема ні кохання, ні віршів —
Тільки сила і впертість. А як скінчиться стежка війни,
Все долюбим сповна і таке ми, ровесник, напишем,
Що батьками-солдатами будуть пишатись сини.
А як хто не повернеться? Хто долюбити не зможе?
А кого в сорок першім в день перший забрала війна?
Заридає ровесниця, рідна мати з туги занеможе,—
Ні дружин, ані віршів у однолітків наших нема.
Хто вціліє — долюбить? Серцю це неможливо здолати!
І не треба полеглим, щоб живі відлюбили за них.
Чоловіка нема — ні дітей, ні господаря в хаті.
Хіба горю такому зарадять ридання живих?
Нас не треба жаліти, бо й ми не жаліли б нікого.
Хто в атаку ходив, хто ділився останнім шматком,
Зрозуміє цю правду,— вона в бліндажі і в окопи
Сперечатись приходила невдоволено-хриплим баском.
Хай живі пам’‎ятають, і нащадки нехай зрозуміють
Цю в боях загартовану правду сувору солдат.
І каліцтва твої, і смертельнії рани навиліт,
І могили в степах, де мільйони полеглих лежать.
Доля наша така, з нею ми і співали, й сивіли,
Піднімались в атаку, підривали над Бугом мости.
Нас не треба жаліти, бо нікого і ми б не жаліли,
Щоб в найважчі часи батьківщину грудьми захистить.
А коли ми повернемось, — а повернемось із перемогою,
Як чорти, всі уперті, як люди, живучі та злі,—
Хай зготують обід нам і пива наварять хмільного,
Щоб удосталь було хліба-солі на нашім столі.
Ми доземно уклонимось рідним і люблячим людям —
Матерям і подругам, які не скорились журбі.
От коли повернемось й перемогу штиками здобудем —
Все долюбим, ровеснику, й роботу знайдемо собі!

(1945)

(Переклад Ірини Фісак)

Ну, і два вірші про Тиву (по-тодішньому — Туву), щоб показати зв’язок Ґудзенка з Сибіром. Вірші цілком радянські, не обурюйтесь, бо це вже історія — не актуальна, але, можливо, цікава. Або не читайте.

* * *

Чтоб увидеть прошлое яснее —
в чуме закоптелом наяву,—
за пять тысяч с гаком, к Енисею,
потянуло юношу в Туву.
Он любил непаханую сушу,
воду, не подвластную мостам,
и влекло восторженную душу
вечно к новорожденным местам.
Работяги те же,
хлопцы те же,
с кем уже ходил он на войну,
на Карпатах запахали межи
и в Туве подняли целину.

Юношу в обкоме обласкали:
дело дали,
лекцию прочли,
спутников надежных подыскали,
чтоб его на Тоджу провели.

И пошел он дальше от селений
в кедрачах дорогу проторил,
дом срубил,
и приручил оленей,
и писать соседей научил.

Если б я
был чуточку моложе
и дорогу снова выбирал,
я б в тайгу,
как этот парень, тоже
капитально перекочевал —
дом срубил,
и приручил оленей,
и писать соседей научил.
И тогда бы
цикл стихотворений
мой сосед дремучий сочинил.

И однажды,
ночь встречая в поле,
развернув газету на дохе,
я себя узнал бы в новоселе
в трудном
силлабическом стихе.

Кызыл, 1948

* * *

Безгранична степь,
бездыханна —
только крыльев всплеск,
только вскрик
да старинным путем Чингисхана
запыленный гремит грузовик.

…Если хочешь увидеть, историк,
перемену веков и эпох —
поднимись на гранитный пригорок,
где рыжеет от времени мох,
где из камня долбленная баба
удивленно уставилась вниз,
на плывущий по тряским ухабам
с перегруженным кузовом ЗИС.

Он летит из районного центра
по кочевьям в Сут-Хольской степи —
весь из грома,
из молний,
из ветра.
Повстречаешь —
тропу уступи!
И гляди,
как вдогонку клубится
то ли пыль,
то ли дым,
то ли прах.

Как в ковыль забивается птица,
гонит зверя грохочущий страх;
как дразнящие ветры погони
распахнут небеса,
обожгут;
как сорвутся в селениях кони —
и мальчишки
на курсы сбегут!

Кызыл, 1948