Осип Суховерський

[lacqueredwoodeneagle]

З КАЛЕНДАРЯ УКРАЇНЦІВ СИБІРУ

Призначення першого консула України
до Ново-Миколаївська (Новосибірська)

27 серпня

Постать першого консула України в Новосибірську (тодішньому Ново-Миколаївську), безперечно, дуже важлива просто в силу посади, яку він займав, і цю постать не можна оминути в історії новосибірського українства. Парадокс, одначе, полягає в тім, що ми не тільки дуже мало знаємо про Осипа Суховерського, якого було призначено консулом до нашого міста 27 серпня 1918,— ми взагалі не певні, чи доїхав він до Сибіру. Але розповісти про цю особу необхідно, хоч би навіть подальші пошуки виявили, що консулом він був чисто номінально. Ось ті крихти з його біографії, які вдалося розшукати.

Осип Суховерський народився 9 січня 1888 в Чернівцях, навчався в чернівецькій II державній німецько-українській гімназії, а 1910 року закінчив юридичний факультет Чернівецького університету. Мав ступінь доктора права. Під час навчання виступав на захист української мови: 31 жовтня 1909 на вічі чернівецької академічної молоді рішуче обстоював (разом зі своїм колегою Р. Ясенським) неприйнятність навчання в університеті винятково німецькою мовою. Юнаки вимагали від адміністрації офіційного впровадження української як мови діловодства.

Від серпня 1914 року Суховерський служив у легіоні Українських січових стрільців, спершу як сотенний писар, з 17 серпня 1915 — ад’ютант 1 куреня, згодом чотар. Брав участь у боях між річками Стрипою і Серетом (на Тернопільщині) у вересні 1915 року. Рік по тому в бою на Лисоні (гора в нинішньому Бережанському районі Тернопільської області) потрапив у полон, але стрільці 3 вересня 1916 відбили його (разом із курінним Омеляном Лисняком та сотником Осипом Будзиновським). Цій події присвячено картину Осипа Куриласа.

Взагалі бої на Лисоні в серпні — вересні 1916 були надзвичайно важкими для січових стрільців, які втратили в них понад дві третини особового складу. Для біографії Суховерського ж прикметно те, що він тут не тільки брав активну участь у бойових діях — йому прийшлося в зв’язку з цим виявити себе за основним фахом — як правника. Справа в тім, що внаслідок наступу російських військ (так званого Брусиловського прориву) австро-угорські війська під загрозою оточення змушені були відступити, зокрема УСС відійшли 11 серпня, а запеклий бій розгорнувся 14 серпня. Бій завершився успішним контрнаступом, але австрійське командування звинуватило УСС у тимчасовому відступі, а окремих стрільців — навіть у зраді. Їх було притягнуто до польового суду, а боронив їх на суді доктор права, чотар УСС Суховерський. Йому вдалося довести, що командування дивізії знало про відступ з-над Стрипи, але не подбало про окопи на новій лінії оборони (більше того: командування бригади брехливо запевняло, що окопи готові); стрільці встигли їх викопати до російської атаки на Лисоню, але не встигли обладнати дротяними плотами. Таким чином, командування не менш винне у відступі (до того ж тимчасовому), ніж стрільці. Члени трибуналу, фронтовики, які добре знали й умови на фронті, й недбалість австрійських тиловиків та штабістів, були переконані аргументами оборонця; суд виправдав стрільців, звільнив їх від кари.

Того ж місяця на тій же Лисоні Суховерський знов потрапляє в полон до росіян, і його відправляють у концтабір міста Симбірська (до речі, Омелян Лисняк теж потрапив у полон вдруге).

Знов чуємо про Суховерського вже наприкінці 1917 року, коли він обіймає посаду діловода в зовнішньополітичному відомстві Української Народної Республіки. Невдовзі його підвищують до старшого урядовця для особливих доручень, а 29 березня 1918 призначають на посаду завідувача консульського відділу. Він робить значний внесок у розбудову консульської служби. Очолюваний ним відділ передбачав створити 68 консульських установ у двадцяти трьох країнах. Суховерський бере активну участь у розробці закону про цю службу. Після перевороту Скоропадського залишається в зовнішньополітичному відомстві, входить до наради, на якій обговорювалася кримська проблема.

А 27 серпня 1918 Осипа Суховерського призначають консулом у Ново-Миколаївську. Тим же наказом секретарем консульства призначено такого собі Івана Пругла (постать теж маловідома). Більш цікаво, що тоді ж консульській установі (ще не відкритій) в Ново-Миколаївську змінюють статус: підвищують її з консульського агентства другого розряду до першого. Одночасно (мабуть, для збереження загального балансу) аналогічній установі в Ризі змінюють розряд з першого на другий. За думкою дослідниці історії української консульської служби Ірини Матяш (з монографії якої й узято відомості про дипломатичну кар’єру Суховерського), це було пов’язано з тим, що керівником агентства в Ново-Миколаївську ставав не абихто, а особа поважна, яка до того керувала усією консульською службою.

Новопризначений консул не отримав підтвердження своїх повноважень (хоча, скільки можна судити, виїхав на нове місце служби). Чи значить це, що до Сибіру він не доїхав? Не можна сказати однозначно. Бо підтвердження він мав отримати від радянської влади з Москви. А на той час (серпень-вересень 1918) Москва вже кілька місяців не контролювала Сибір внаслідок повстання чесько-словацького легіону (кінець травня). Влада належала Тимчасовому Сибірському уряду. Звичайно, дістатися з європейської частини Росії (Москва?), де гіпотетично перебував Суховерський, або з України до Ново-Миколаївська було складно, в першу чергу, через бойові дії. Але зовсім виключати таку можливість не слід, і прецеденти відомі. Наприклад, 1919 року в ставці Колчака в Омську опинився генерал Георгій Мандрика, який у 1918 був у резерві генерального штабу Української держави. Зворотній шлях пройшов восени 1918 перший сибірський генерал Олексій Гришин-Алмазов (щоправда, він не був на території, контрольованій більшовиками, а безпосередньо потрапив до Денікіна); наприкінці року він став військовим губернатором Одеси, а в квітні відправився у зворотню дорогу, але в Каспійському морі був перехоплений більшовиками. Отже, шлях з України до Сибіру був у той період складним і небезпечним, але не був неможливим. Ну, і існував якийсь зв’язок між Україною й Сибіром — імовірно, телеграфний, але можливо й, що поштовий: адже отримав якось свої повноваження від Української держави консул в Омську Адамович!

До кінця визвольних змагань відомостей про Суховерського не маємо. Обставини його життя після визвольних змагань теж мало відомі, а після радянізації Західної України — й мало зрозумілі. В двадцяті-тридцяті роки він мав на Галичині юридичну практику,— схоже, що непогану, бо зміг фінансувати видання 1924 року книжки своєї дружини «Рухові забави з мелодіями й примівками». Дружина його, Оксана (в дівоцтві Федів) була викладачкою гімнастики й помітною особою в міжвоєнному фізкультурному рухові Львова. 1930 року вона у Львові заснувала першу українську школу ритмопластики.

У джерелах зафіксовано, що 1932 року Суховерський був адвокатом у Куликові (нині Жовківського району Львівської області), а 1939 — у Львові (знаємо навіть адресу його адвокатської контори — площа Ринок, 43, тобто в центрі міста). Іноді друкувався в пресі: відома його стаття «Господар і право» в часописі «Сільський господар» 1929 року та стаття «Суспільне виховання» в «Учительському слові» 1939 року.

Про його зайняття в часи Другої світової війни відомостей знов-таки не знайдено, але після неї репресований совітами він не був (дружину в принципі могли звинуватити в колабораціонізмі, бо під час нацистської окупації вона не тільки викладала в школах, але й увійшла до трупи «Українського оперного театру»).

Так чи інак, але колись успішному адвокату, представникові буржуазної вільної професії (а перед тим недрібному посадовцю в уряді УНР, а ще перед тим — усусу) чомусь дали спокій. Від 1944 він працює у Львівській науковій бібліотеці (на той час — Львівській філії Бібліотеки Академії наук УРСР), займається бібліографією. Брав участь у проєкті «Українська книга 1798–1914» та в складанні словника українських псевдонімів. Обидва бібліографічні проєкти не були доведені до кінця, зокрема, й через те, що в бібліотеці почалася «чистка»: скориставшися нею ж організованим вбивством Ярослава Галана, комуністична влада розпочала у Львові репресії. В грудні 1949 в бібліотеці був заарештований фактичний керівник всієї бібліографічної роботи Ярослав Дашкевич (майбутній видатний історик), а 18 січня 1950 звільнено сімнадцять співробітників бібліотеки, серед них і Осипа Суховерського.

Далі знов іде дванадцятирічна смуга невідомості, аж до самої смерті нашого героя, яка сталася у Львові 24 лютого 1962. Його дружина з 1944 до 1958 викладала ритміку в музичній школі й померла в 1977.

За матеріалами Романа Захарченка